Гордость

Все,что бы я не написала за все это время было бы фальшиво.Каждое слово было бы ложью,каждое слово бы было бы гвоздем в душу.Потому я молчала.

За все года своей жизни я не ощущала единства,патриотизма,гордости.Я была глупа.Я горжусь тем,кто я есть.Я горжусь своей страной,я горжусь тем,что я украинка.Я я всегда знала,что не смогла бы уехать с страны,уж сильно она мне родная.Но только теперь я знаю,что я  и НЕ ХОЧУ быть не в какой другой стране.Потому что больше нигде нету таких людей,больше нигде нету таких мужественных мужчин,нету таких патриотических женщин,нету таких самоотверженных бабушек и дедушек...Я горжусь ими.Горжусь каждым,кто стоит,каждым,кто сражается,несмотря на все,несмотря на страх,несмотря на кровь,несмотря на смерть...Смерть...Господи,но кто же ожидал смерти?Людей,которые просто лежат на улице с бирочкой...Я не забуду этого никогда.

Актуально

Іван Франко Каменярі Я бачив дивний сон. Немов передо мною Безмірна, та пуста, і дика площина, І я,прикований ланцем залізним, стою Під височенною гранітною скалою, А далі тисячі таких самих, як я. У кождого чоло життя і жаль порили, І в оці кождого горить любові жар, І руки в кождого ланці, мов гадь, обвили, І плечі кождого додолу ся схилили, Бо давить всіх один страшний якийсь тягар. У кождого в руках тяжкий залізний молот, І голос сильний нам згори, як грім, гримить: "Лупайте сю скалу! Нехай ні жар, ні холод Не спинить вас! Зносіть і труд, і спрагу, й голод, Бо вам призначено скалу сесю розбить." І всі ми, як один, підняли вгору руки, І тисяч молотів о камінь загуло, І в тисячні боки розприскалися штуки Та відривки скали; ми з силою розпуки Раз по раз гримали о кам'яне чоло. Мов водопаду рев, мов битви гук кривавий, Так наші молоти гриміли раз у раз; І п'ядь за п'ядею ми місця здобували; Хоч не одного там калічили ті скали, Ми далі йшли, ніщо не спинювало нас. І кождий з нас те знав, що слави нам не буде, Ні пам'яті в людей за сей кривавий труд, Що аж тоді підуть по сій дорозі люди, Як ми проб'єм її та вирівняєм всюди, Як наші кості тут під нею зогниють. Та слави людської зовсім ми не бажали, Бо не герої ми і не богатирі. Ні, ми невольники, хоч добровільно взяли На себе пута. Ми рабами волі стали: На шляху поступу ми лиш каменярі. І всі ми вірили, що своїми руками Розіб'ємо скалу, роздробимо граніт, Що кров'ю власною і власними кістками Твердий змуруємо гостинець і за нами Прийде нове життя, добро нове у світ. І знали ми, що там далеко десь у світі, Який ми кинули для праці, поту й пут, За нами сльози ллють мами, жінки і діти, Що други й недруги, гнівнії та сердиті, І нас, і намір наш, і діло те кленуть. Ми знали се, і в нас не раз душа боліла, І серце рвалося, і груди жаль стискав; Та сльози, ані жаль, ні біль пекучий тіла, Ані прокляття нас не відтягли від діла, І молота ніхто із рук не випускав. Отак ми всі йдемо, в одну громаду скуті Святою думкою, а молоти в руках. Нехай прокляті ми і світом позабуті! Ми ломимор скалу, рівняєм правді путі, І щастя всіх прийде по наших аж кістках. 1878 рік

Елена Bryksenkova

Эта замечательная девушка родилась в северной столице,закончила образование в Мэриленде и Праге,а сейчас проживает в Новой Англии.Мне кажется для молодой девушки это длинный путь!А в ее работах можно угадать себя,смешную,милую,каждодневную.У неё огромное портфолио и к тому же она ведет чудный блог.
Это моя любимая иллюстрация!